Приблизно таке творилось в голові, коли читала перші
сторінки фантастичної історії Рея Бредбері «Марсіанські хроніки».
Кожного разу нова експедиція, нові реалії на Марсі, нові сподівання.
Потім все поволі вкладається в досить чітку та зрозумілу картинку – це історія
про те, як люди намагаються освоїти Марс, а марсіани гостинно вчиняють з прибульцями
пікантні розправи.
Досить актуальна тема сьогодні, коли ентузіасти готові
провести решту життя на Марсі і спробувати побудувати там суспільство. А чи
варто??? Пропоную обов’язковим пунктом в програмі підготовки команди до вильоту
ввести прочитання «Марсіанських хронік». Навіщо? Щоб знали, як вести себе, якщо
їх вважатимуть божевільними. Щоб не вірили ілюзіям та власним очам, які бачать
близьку серцю людину, якої немає серед живих. Щоб розуміли, що на Марсі вони –
гості, а не господарі.
Герої Бредбері, земляни, прибули на Марс із різними мріями – хтось тікав від
рабства, хтось мріяв знайти себе, але більшість припхалась на нову планету, бо
на своїй вже не було де пакостити. Їхній девіз: «Схопив, пожував, виплюнув». От
тільки хто кого виплюне?
P.S. Поки читала книгу –
придумала тему для наукової роботи аспірантів-філологів років через 30. Щось
типу «Фонолого-семантичні відмінності земного та марсіанського варіантів
англійської мови на основі рекламних текстів»
P.S.S. У книзі
згадується мій улюблений, трішки божевільний та космічно недооцінений Едгар По і проглядається червона ниточка з «451°
по Фаренгейту» (Ашер ІІ)
Настрій: какаовий
Зараз звучить: Смысловые галлюцинации – Чужое небо
Немає коментарів:
Дописати коментар