І знову при китів і небо

Між нами і небом – невидима тонка вуаль. Вона тримає на собі величезний океан. Його синява така глибока, така висока, така насичена. 

Коли вкотре чийсь кит несе на своїй спині валізу із думками, вуаль не витримує натиску. Розходиться по швам із тріскотом – і кит звільняється з тенет. Тоді з неба на нас ллється водопад, суцільною стіною, безпощадною, важкою, сильною. 

Але кит рятує….

Бо скидає зі спини валізу, а з неї розстеляється під хмарами просторе мереживо. 

Вода просочується крізь його візерунок і розчиняється в повітрі мільйонами теплих крапель. Хтось від них ховається. Хтось ловить очима, язиком, губами. Хтось спостерігає збоку і очищає ними свій світ. І так легко відразу стає. 

Коли вкотре потрапите під водопад із неба, підніміть погляд вгору і подякуйте свого кита за мереживо під хмарами =)